Чаму студэнты сумныя?))
Чаму студэнты такія сумныя?
Ці ім так не падабаецца НАША ФАРМАЛЬНАЯ АДУКАЦЫЯ?
Рэфлексія пасля чарговых іспытаў. Разважаў, разважаў… і згадаў два прыклады з жыцця.
Гісторыя першая (распаўсюджаная)))))
Хлопчыка 7 год аддаюць у музычную школу. Спагадлівая рэплікі суседзяў — «бедны хлопчык, такія перагрузкі, зусім пацана замучаць».
І на самай справе, цягнецца той хлапчаня-небарака ў музычную школу (бо мама з бабуляю так вырашылі!!!)… Жыцця ў яго няма… Гамы, эцюды, іспыты (хто вучыўся ў музычнай школе ведае, іспытаў, канцэртаў, падобных на іспыты – зашмат), зноў гамы і г.д.
Праз тры гады (мабыць было б і раней, але проста, калі зусім маленькі – паслухмяна цягне лямку) хлопец ненавідзіць не толькі музычную школу і музычны інструмент, але і ўсё, што звязана з культурай, гуманітарнымі ведамі.
Гісторыя другая)
Іншы хлапчук у музычную школу не хадзіў. Але талент ёсць талент, бо гэта ад Бога. Недзе з 8 год пачаў «дрынькаць» на гітары.
Мінае час, ад нясмелых і трохі фальшывых акордаў…. Ён становіцца амаль што профі. У ўніверы ён ужо грае ў нейкай “бандзе”….можна працягваць.
Мы знойдзем шмат прыкладаў, калі для такіх вось хлапчукоў НЕФАРМАЛЬНАЯ музычная адукацыя змяняе ўсё ў жыцці.
Так, спачатку музыка гэта толькі сродак, які дапамагае падабацца і заваёўваць аўтарытэт у аднагодкаў. Але пакрысе яна пачынае вызначаць усё жыццё. Хлопчык неўзабаве сталее і…. становіцца музыкантам. Які любіць і ведае сваю справу. (мабыць ён потым і “скончыць” нешта, але гэта ўжо іншы аповяд)))
Што цікава)))
Мэта была пастаўлена аднолькавая — навучанне музыцы, а вынік — розны.
Але гэтыя прыклады зусім не сведчаць аб тым, што стыхійная (гітара ў падваротні) адукацыя павінна замяніць фармальную. Мабыць наадварот, фармальная адукацыя павінна выкарыстоўваць тэхналогіі, якія больш адаптыўныя і псіхафізіялагічна прыстасаваныя менталітэту дзяцей і студэнтаў.
І гэта датычыць не толькі музычнай адукацыі)))
Я па прафесіі — хімік)
PS. Адразу, абедзве гісторыі — не пра мяне)))
Для другой – не было добрай падваротні)))
А з першай…
Ну неяк так здарылася, што мама не жадала мяне ў музычную школу аддаваць, калі быў зусім малы. А потым мне самому ажно у 9 год закарцела пайсці вучыцца на фартэріяна граць. Балазе дома стаяў інструмент. А потым вельмі пашанцавала з настаўнікамі музыкі. І фармальная (але з добрай, настаўніцай!) музычная адукацыя не толькі спрыяла майму агульнакультурнаму развіццю, але і дала любоў да музыкі і НАВАТ! да інструмента.
Часам гэта дапамагае і зараз))
Ці ім так не падабаецца НАША ФАРМАЛЬНАЯ АДУКАЦЫЯ?
Рэфлексія пасля чарговых іспытаў. Разважаў, разважаў… і згадаў два прыклады з жыцця.
Гісторыя першая (распаўсюджаная)))))
Хлопчыка 7 год аддаюць у музычную школу. Спагадлівая рэплікі суседзяў — «бедны хлопчык, такія перагрузкі, зусім пацана замучаць».
І на самай справе, цягнецца той хлапчаня-небарака ў музычную школу (бо мама з бабуляю так вырашылі!!!)… Жыцця ў яго няма… Гамы, эцюды, іспыты (хто вучыўся ў музычнай школе ведае, іспытаў, канцэртаў, падобных на іспыты – зашмат), зноў гамы і г.д.
Праз тры гады (мабыць было б і раней, але проста, калі зусім маленькі – паслухмяна цягне лямку) хлопец ненавідзіць не толькі музычную школу і музычны інструмент, але і ўсё, што звязана з культурай, гуманітарнымі ведамі.
Гісторыя другая)
Іншы хлапчук у музычную школу не хадзіў. Але талент ёсць талент, бо гэта ад Бога. Недзе з 8 год пачаў «дрынькаць» на гітары.
Мінае час, ад нясмелых і трохі фальшывых акордаў…. Ён становіцца амаль што профі. У ўніверы ён ужо грае ў нейкай “бандзе”….можна працягваць.
Мы знойдзем шмат прыкладаў, калі для такіх вось хлапчукоў НЕФАРМАЛЬНАЯ музычная адукацыя змяняе ўсё ў жыцці.
Так, спачатку музыка гэта толькі сродак, які дапамагае падабацца і заваёўваць аўтарытэт у аднагодкаў. Але пакрысе яна пачынае вызначаць усё жыццё. Хлопчык неўзабаве сталее і…. становіцца музыкантам. Які любіць і ведае сваю справу. (мабыць ён потым і “скончыць” нешта, але гэта ўжо іншы аповяд)))
Што цікава)))
Мэта была пастаўлена аднолькавая — навучанне музыцы, а вынік — розны.
Але гэтыя прыклады зусім не сведчаць аб тым, што стыхійная (гітара ў падваротні) адукацыя павінна замяніць фармальную. Мабыць наадварот, фармальная адукацыя павінна выкарыстоўваць тэхналогіі, якія больш адаптыўныя і псіхафізіялагічна прыстасаваныя менталітэту дзяцей і студэнтаў.
І гэта датычыць не толькі музычнай адукацыі)))
Я па прафесіі — хімік)
PS. Адразу, абедзве гісторыі — не пра мяне)))
Для другой – не было добрай падваротні)))
А з першай…
Ну неяк так здарылася, што мама не жадала мяне ў музычную школу аддаваць, калі быў зусім малы. А потым мне самому ажно у 9 год закарцела пайсці вучыцца на фартэріяна граць. Балазе дома стаяў інструмент. А потым вельмі пашанцавала з настаўнікамі музыкі. І фармальная (але з добрай, настаўніцай!) музычная адукацыя не толькі спрыяла майму агульнакультурнаму развіццю, але і дала любоў да музыкі і НАВАТ! да інструмента.
Часам гэта дапамагае і зараз))
27 коментарів
Технології стихійної освіти? Як викладач скажу: хочеться і ще й дуже, але якби була віддача від працедавця (наприклад, університету) — і в сенсі нормальної зарплати, і в сенсі моральної підтримки… А то лиш суцільні методичні штучки, папірчики, підписи, документи, звіти, плани, програми, бали, відсотки, чергування… І чим їм докажеш, що наше дєло правоє???
А вже опівночі. Або навіть пізніше. Очі самі закриваються
Де тут уже до адаптивних технологій)))
А завтра знову «лиш суцільні методичні штучки, папірчики, підписи, документи, звіти, плани, програми, бали, відсотки, чергування…»
Дуже знайома ситуція з музичною школою, правда, я сама хотіла там вчитись (лише перших 2 роки, щоб не збрехати), а потім набридло, не хотіла я більше вчити ті варіації чи етюди і складати до купи домінантсептакорди)) Та все ж дотягнула із чистим сумлінням до кінця тих 5 років.
Я не хочу сказати, що зненавиділа інструмент — навпаки, ми з ним були на «ти», однак по закінченні муз.школи я його, довго не думаючи, продала. Не шкодувала про це зовсім, та лише зараз, років через 6, зрозуміла, що краще б інструмент в мене був, нехай стояв би в чохлі за шафою, але БУВ!!! Ем… Щось таке, принципове))))
А ще, вдома, скільки себе пам'ятаю, є гітара, хороша акустична… Батько на ній чудово грає і якось так історично склалось, що й мене навчив. Змалку я бринькала-бринькала, не надаючи цьому великого значення!
Згодом зрозуміла, що не уявляю свого життя без неї… І чомусь я глибоко сумніваюсь, що гітара мені коли-небудь набридне))))
Та й взагалі, розуміння музики приходить у старшому віці, а не в 10 років чи, не дай боже, в 7.
А змушувати таки не можна, тому що це ніколи не дасть результату! Для прикладу, у мене є брат, молодший на 2 роки. Йому весь час усі говорили: «Юрчику, навчись і ти грати на гітарі, дивись, як Ірочка гарно вміє»!!!)) Я завжди бурчала, протестуючи, що він має сам захотіти, оскільки теж любителька іти на принцип, коли заставляють))
По-перше, не можна виховувати дитину за принципом «будь, як хтось». А, по-друге, якщо у брата зовсім інший склад розуму, він математичний геній, дипломат найрізноманітніших конкурсів, а тепер — студент-відмінник технічного вузу, то яка мова може йти про музику?!
Так, він заслуховується, коли хтось грає музичні твори, із задоволенням відвідує концерти, проте себе він бачить в іншому, а це інше, очевидно, не пов'язне із музикою))
слухати музики а самому грати — то є цілком інший світ! погоджуюся.
Не знаю, не знаю… Може, це не освіта, може, це з нами щось не так… Раніше: вища освіта — то статус, то привілей. Студент — значить, людина неординарна, розумна, вольова, передова… Зараз: вища освіта — необхідність. Хоче дитина присвятити своє життя випіканню медових пряників, а не можна. Батьки не дозволять, родичі за голови схопляться, сусіди свого накаркають…
От скажіть, хто, хто із сучасних студентів стояв би під Крутами за свою державність? Ну, може по всій Україні 300 набереться, та й то я сумніваюся… Не доведи, звичайно, Господи, аби довелося, та все ж… Не стояли би… І на державність більшості — плювати. І на все — плювати…
так, «західний світ» перестає бути світом ідей і символів, а стає світом знаків, умовностей
країни, де тримається старий устрій поспільства (переважно це Азія, можливо, Африка, декотрі країни-острови, тобто там, куди ще не повністю проникли інтернет, світова економіка і подібне), продовжують жити «на ідею», а ми — поступово глобалізуємося:((
А що стосується студентів, мені особисто вони дуже подобаються)))
Мені здається, що як люди вони краще за мене, за мої покоління.
І саме дивне, я їм, мабуть, теж подобаюся. Як людина, размовца, і навіть актор (мені іноді здається, що вони приходять на лекції з органічної хімії не про хімію слухати а дивитися на якесь шоу, правда мені і самому так подобається вести себе))))))…
Але я відчуваю, що все-одно щось не те.
ІМ нецікаво ВЗАГАЛІ!
Вони просто отримують дипломы і не розуміють на що їм ця освіта !!!????
Ось про це я і думав, коли писав опівночі…
Що не так?! Й чому не так?
Зазвичай це справжній драйв, це приємно.
Неприємних моментів інших вистачає. Адміністративні дурості, папірці, звіти, перевірки, спроби зробити вигляд, що ти всй правильно робиш з якихось абсолютно незрозумілих і дурних інструкцій
Тому студенти — це найкраще, що є в універі))))
Хоча і не навчаються вони)))) Що поробиш)
Хоча особисто я ЗА товариські стосунки між студентом і викладачем))
Правда є момент і «компаративної ієрархії». Принаймні два рази ми з ним зустрічаємося. Через 7 годин розпочнеться іспит. І тут я буду ставити оцінки, а вони отримувати. Це не дуже приємний момент у професії. Більше люблю на парах, де ми зі студентами — принципово рівні, так як робимо одну справу))). Там дійсно і поміркувати можна… Це цікаво, зі студентами))))
А на іспитах, що поробиш, я вирішую їх долю…
Я не скажу, що для мене сесія проходить максимально легко, але принаймні я стараюсь не допускати, щоб вона була першопричиною стресу…
у мене сесія не була причиною святкувати, але і не була джерелом страху. переважно це була річ, котру треба «відбути».
Отож, цілком згідна з Вами!
Причина стресу не обов’язково є джерелом страху. Мій стрес пов’язаний з тим, що в період сесії я не можу зі спокійною душею займатися тим, що мені подобається: читати художню літературу, гуляти, дивитися фільми, писати в блоги )))) Не покидає відчуття, що я цим самим скоюю злочин, бо треба не відпочивати, а готуватися до іспитів… І навіть якщо почуваєш себе абсолютно впевнено, знаєш матеріал, все одно це відчуття стійке і непереборне… І для мене це стрес. )
Це справді кайф, коли в аудиторії є ОЧІ, коли є діалог. Коли запитання від студентів — це джерело включення думки, творчості, мислення. Як висловився про такі лекції один мій студент — це інтелектуальний оргазм :)))
Для такої лекції потрібна ВЗАЄМОДІЯ. ЇЇ неможливо прочитати байдужим і незацікавленим очам. Просто неможливо.
А очі сумні в студентів, бо не бачать вони, що університет дає інструменти для подальшого життя. І часто правильно не бачать.
«А очі сумні в студентів, бо не бачать вони, що університет дає інструменти для подальшого життя. І часто правильно не бачать»
Їм нецікаво. Вони (більшість з них!) звикли, що нецікаво. І навіть «цікаві» викладачі сприймаються вже не як віконце (нехай маленьке) до знань, а як шоу, яскраве, ефектне, але… тільки шоу. Їх навіть люблять, ходять до них на лекції, але результат… на жаль (((.
Щось не так у нашої системі освіти (
дуже радію коли спілкуюсь з викладачами, котрі справді вірять у студента, і бажають з ним взаємодіяти.
а зі сторони студентів, звісно мінус у сприйнятті освіти, небажання, нерозуміння. та це все лише зайвий раз вказує на суттєві неполадки в організмі освіти загалом, починаючи ще з виховання в перших класах…